Повернення в СРСР немає, не буде і бути не може – є жорстока і цинічна гра путіна

mif-srsr

Коли в серпні 1991-го путчисти намагалися врятувати агонізуючу радянську імперію, ГКЧП не дочекався народної підтримки.

У той момент здавалося, що радянський проект остаточно і безповоротно відправлений на смітник історії. Але через чверть століття за СРСР тужать мільйони, а керівництво РФ перетворило цю ностальгію в потужну пропагандистську зброю. І прихильники, і противники вважають Путіна реставратором Радянського Союзу – хоча підстав для цього небагато.

Уявімо, що звичайний радянський школяр Коля Герасимов знайшов в підвалі машину часу і відправився в прекрасне далеко. Що він побачить в Росії XXI століття?

Прем’єр-міністра Медведєва, що знущається над низькими учительським зарплатами. Главу “Роснафти” Сечіна з новою дружиною і новою яхтою за 150 мільйонів доларів. Реакційних церковників, що насаджують мракобісся за підтримки влади. Печерних расистів, що обзивають чорношкірого американця Обаму “мавпою”. Бульдозери, які демонстративно знищують продукти харчування. Журналіста Кисельова, який із захватом фантазує про радіоактивний попіл в ефірі державного телебачення …

Словом, хлопчик Коля побачить той самий “звіриний оскал капіталізму”, яким його лякали в школі.

За іронією долі, у путінській Росії більше спільного не з СРСР, а з карикатурним радянським уявленням про загниваючий закордону.

У Російській Федерації успішно матеріалізувалися всі старі антизахідні страшилки – при тому, що на реальному Заході вже давно не зустрінеш таких разючих соціальних контрастів, позамежної корупції, махрового клерикалізму, расизму, ксенофобії та мілітаристської істерії.

Але кричуща невідповідність РФ радянським ідеалам не заважає апелювати до радянського минулого і експлуатувати ностальгію за неіснуючою країною.

Зрозуміло, це не відродження СРСР – це гра в СРСР. Пропагандистський симулятор в дусі ролевиків, що зображують вигадане Середзем’я або країну Семи королівств. Тільки, на відміну від нешкідливих рольових забав, кремлівська гра руйнує реальні долі і вбиває по-справжньому.

Ставка Кремля на ностальгуючих обивателів виявилася безпрограшною. Яким би похмурим і деспотичним не був Радянський Союз, з ним все одно будуть пов’язані сентиментальні спогади. Подібне ставлення до минулого поширене у всьому світі, і проблема пострадянської ностальгії не в тому, що вона неприродна, а в тому, як її використовують.

Американець може милуватися автомобілями 1950-х, зниклими “Хадсон”, “Нешамі” і “Де Сото” – але при цьому не почне розхвалювати політику маккартизму або расову сегрегацію.

Француз може переглядати чорно-білі картини з Бурвілем і Габеном, але це ніяк не вплине на його ставлення до режиму Четвертої республіки.

Австралієць може помітити, що в його дитинстві морозиво було смачніше, але глибокодумних ідейних висновків з цього не зробить.

Зате всякий ностальгічний штрих, пов’язаний з СРСР, – від улюблених кінофільмів до пломбіру за 19 копійок – підноситься як досягнення радянської системи і стимулює мрії про відродження наддержави.

Зрозуміло, Путін не повернув стражденним ні втрачене піонерське дитинство, ні комсомольську юність, ні інші сентиментальні мотиви часів СРСР.

З усієї радянської спадщини нинішній російський режим запозичив лише окремі риси – агресивну зовнішню політику, репресивні методи, оспівування ВВВ. Але цього виявилося достатньо, щоб натовп обивателів повірив в повернення минулого.

Така вже людська психологія: образ трансформується в залежності від наших очікувань і колишнього досвіду. Кілька знайомих рис допомагають побачити те, чого насправді не видно.

Варто нашкрябати на папері корявий овал з ручками-ніжками – і ми впізнаємо в цьому малюнку чоловічка, подумки додавши відсутні деталі. Варто пред’явити народу нову холодну війну, диктаторську владу, обвішаних медалями ветеранів – і народ побачить СРСР, домислюючи інші радянські атрибути.

Навесні 2014-го Кремлю допомогло саме те, що образ відроджуваної наддержави домальовувався самостійно.

У Криму передчували повернення золотого часу, коли півострів був всесоюзною перлиною, найпрестижнішим з доступних курортів.

На Донбасі жваво представляли, як повернеться шахтарська слава і положення привілейованого регіону, багатого високими зарплатами і всілякими пільгами.

Те, що все сприймалося саме так, оскільки в ностальгійній свідомості усі радянські прикмети тісно переплелися між собою: антиамериканізм – з патерналізмом; ядерні ракети – з копійчаними продуктами; танки Т-72 – з відсутністю олігархів і т. д.

А потім виявилося, що знайома обгортка наповнена абсолютно іншим вмістом. Що слідом за викриттям США приходить не ковбаса по 2.20, а девальвація рубля, безробіття і стрімке зростання цін.

Що пафосні Паради Перемоги спокійно поєднуються з олігархічними розкошами і урізанням соціалки.

Що, знову ставши столицею, Москва не додала конкурентоспобності кримському турбізнесу.

Що разом з російськими танками на Донбас повернеться не брежнєвський застій, а руїна і свавілля в гірших традиціях бандитських дев’яностих.

Скільки б у воюючій Україні не проклинали “совків”, путінський косплей СРСР вдарив по них болючіше, ніж по нам.

Ми приймаємо загибель колишнього світу як неминучість, пристосовуємось до нових реалій, боремося заради майбутнього – а вони страждають безцільно.

Війна розтоптала всі ідеали пострадянського обивателя, який звик до державної опіки і панічно боїться змін. Замість стабільності – найбільші потрясіння з початку 1990-х; замість дружби народів – остаточний розрив між українцями і росіянами; замість соціальної захищеності – сакраментальне “грошей немає, але ви тримайтеся”.

З подачі Кремля мільйони людей пожертвували майбутнім, сподіваючись повернутися в ідеалізоване минуле.

Але ніякого повернення в СРСР немає, не буде і бути не може – є жорстока і цинічна гра, в якій ностальгуючим масам відведена роль пішаків. Чим вище піднімуться ставки, тим сильніше постраждає нещасний гомо-совєтікус. А передумати і вийти з гри йому вже ніхто не дозволить.

Правда України

leave a reply: